Максим Агєєв про цифровий суверенітет, AI та майбутнє українських технологій

Стаття є текстовою адаптацією відеоінтерв’ю Максима Агєєва, що вийшло на YouTube-каналі «LIGA Бізнес» у межах подкасту «Вища ліга» 8 серпня 2026 року. Посилання на повне відео:

Головні тези

• Український хмарний ринок зріс приблизно з $50–55 млн до $250 млн, але частка локальних провайдерів скоротилася з 35% до 22–23%.
• Безкоштовні хмарні програми допомогли під час війни, але водночас посилили vendor lock-in та збільшили вартість майбутньої міграції.
• Під час війни потрібно захищати не конкретний дата-центр, а дані — через резервування, створення кількох копій і географічне рознесення.
• Максимум доданої вартості, створеної в Україні, має залишатися всередині країни у вигляді податків, прибутку, інтелектуальної власності та реінвестицій.
• Для розвитку власних технологій державі потрібно дати бізнесу дві речі — чіткий сигнал і сприятливі умови.
• ШІ підвищує продуктивність, але водночас створює нову залежність, тому в критичних системах його потрібно впроваджувати особливо обережно.
• Надійність і безпека важливіші за максимізацію короткострокового прибутку, а відповідальність і адаптивність — за точні прогнози

Цифровий суверенітет як умова незалежності

Кожна людина, компанія і держава сьогодні має свій «цифровий зліпок», каже Максим Агєєв. Для людини це банківські рахунки, медичні дані, інформація про майно та записи в державних реєстрах. Для бізнесу — фінанси, корпоративні системи й управління виробничими процесами. Для держави — реєстри, енергетика, транспорт, військова та інша критично важлива інформація.

Поки цифрові системи працюють, залежність від них майже непомітна. Але втрата Instagram-акаунта і втрата контролю над банківськими рахунками, енергетичною системою чи державним реєстром мають принципово різні наслідки.

Змінилася й сама модель ІТ. Раніше компанія могла придбати сервери, інше обладнання або програмне забезпечення та розгорнути їх у власній інфраструктурі. Тепер дедалі більше технологій доступні лише як сервіс, а рішення про доступ до них залишається за власником платформи.

Показовий приклад — випадок з ізраїльською розвідкою. У вересні минулого року хмарний оператор Microsoft Azure відмовив їй у доступі до інформації, з якою працювала розвідка. Це добре демонструє ризик сервісної моделі, за якої навіть критично важлива система може залежати від волі зовнішнього постачальника.

Проте цифровий суверенітет не означає спробу виробляти всередині країни абсолютно все. Йдеться про здатність визначити, які системи та дані є критичними, і зберегти контроль саме над ними.

У 2022 році частину українських інформаційних систем було перенесено за кордон через побоювання фізичного знищення інфраструктури. Водночас повернення із зовнішньої інфраструктури може виявитися складнішим, ніж початкове перенесення систем.

Тут можна навести приклад «Укренерго»: інформаційні системи компанії було винесено за межі України, і тепер їх не можна просто повернути назад. Перенести систему на зовнішню платформу може бути значно простіше, ніж згодом вийти з неї та відновити повний технологічний контроль. Для критичних систем залежність від чужих технологічних рішень поступово перетворюється на питання стратегічної стійкості.

Хто насправді контролює наші дані

Проблема посилюється високою концентрацією глобального технологічного ринку. Американські компанії — Amazon, Microsoft, Google та інші — домінують у хмарній інфраструктурі, корпоративному ПЗ, соціальних мережах та багатьох інших цифрових сервісах. Проте що більше технологій перестають бути продуктами, які можна придбати, і стають сервісами, то менше у користувача можливостей контролювати їхню роботу.

У цьому контексті експерт згадує маніфест CEO Palantir Алекса Карпа та вбачає в ньому ознаки «націонал-капіталізму»: зближення великого технологічного бізнесу з державною владою, перетворення технологій на інструмент геополітичного впливу та прагнення зберегти технологічне домінування США.

Європа реагує на цю залежність дедалі активніше. Франція, Німеччина, Велика Британія, Швейцарія та інші країни шукають власні моделі технологічного суверенітету. Для України повністю відмовитися від американських технологій нереалістично. Як робочу альтернативу можна використовувати найкращі світові технології, але зберігати можливість створювати на їхній основі власну контрольовану інфраструктуру. Інакше кажучи, купувати не лише готові цифрові продукти, а й технології, на основі яких можна будувати власні «цифрові заводи».

Українська хмара чи глобальні гіганти — питання на сотні мільйонів

Найкраще масштаб змін видно на хмарному ринку. Напередодні повномасштабної війни український ринок інфраструктурних хмарних сервісів становив приблизно $50–55 млн. Близько 35% контролювали українські провайдери, 65% — західні. У 2026 році частка українських гравців становить уже 22–23%. Основна частина решти ринку припадає на глобальних операторів, передусім AWS та Microsoft. Проте це не лише українська проблема. Частку локальних європейських провайдерів на європейському ринку Максим Агєєв оцінює не більш як у 10% у поточному році.

Український хмарний ринок загалом виріс до приблизно $250 млн у 2026 році. Ще близько $100 млн, за оцінкою, може припадати на донорські програми надання хмарних ресурсів. Після початку великої війни світові хмарні оператори почали безкоштовно надавати хмарні ресурси частині українських користувачів. Але проблема виникає тоді, коли побудована на певній платформі система стає настільки складною, що перенести її до іншого провайдера можна лише за великі гроші. В індустрії цей ефект називають vendor lock-in.

До того ж популярності глобальних платформ сприяє професійна звичка. Інженери та розробники знають AWS, Azure чи Google Cloud і хочуть використовувати знайомі інструменти. За визначенням Максима Агєєва, це конфлікт стратегії та консюмеризму: те, що найзручніше окремому користувачу або ІТ-команді сьогодні, не завжди відповідає довгостроковим інтересам країни.

З іншого боку, силові відомства України наполягають на використанні національних алгоритмів шифрування, тоді як інженери прагнуть працювати зі зручнішими та звичнішими міжнародними рішеннями. Тобто для користувача пріоритетом є функціональність, а для країни — контроль над критичною технологією та ризиками залежності від зовнішніх рішень.

Не варто забувати й про економічний вимір: щонайменше $200 млн у 2026 році можуть залишити Україну як оплата західних хмарних сервісів.

Захищати потрібно дані, а не дата-центр

Головний аргумент на користь перенесення систем за кордон під час війни — фізична загроза дата-центрам. Проте модель зберігання даних нині варто розглядати під іншим кутом, зміщуючи акцент із захисту будівлі та обладнання на захист даних і сервісів.

De Novo називає такий підхід data-centric: у центрі архітектури мають бути не сервер чи майданчик, а дані клієнта. Для цього створюють три-чотири копії даних, використовують системи резервування та географічне рознесення. Наприклад, De Novo використовує чотири майданчики — два в Україні та два в Європі. Інформаційні системи можуть бути рознесені між різними майданчиками, щоб забезпечити їх відновлення після можливої катастрофи.

Цей підхід — альтернатива логіці постійної втечі від ризику. Частина даних уже була винесена за межі країни, але для систем, які залишаються в Україні, мають діяти нові правила стійкості — резервування, дублювання та географічне рознесення. Саме це, за словами пана Агєєва, і є resilience — здатність системи пережити удар, не втративши головного: даних.

Українські гроші повинні працювати на Україну

Технологічний суверенітет безпосередньо пов’язаний з економічною моделлю держави.

Проблемою української економіки є ресурсна модель: усередині країни залишаються виробничі витрати та зарплати, тоді як прибуток, інтелектуальна власність і значна частина маржі можуть бути інкорпоровані за кордоном. Багата економіка, навпаки, потребує накопичення доданої вартості всередині країни та її подальшого реінвестування.

У стратегічних секторах цього неможливо досягти лише силами приватного бізнесу. Масштаб ресурсів глобальних технологічних корпорацій настільки великий, що локальна компанія не може конкурувати з ними на рівних. Тут ключова роль має належати державній політиці. Варто звернути увагу на «турецьку модель»: хочеш працювати на локальному ринку — локалізуй у країні виробництво.

Для України найближчою аналогією став MilTech. За словами Агєєва, держава зробила дві важливі речі: дала сигнал, що країні потрібне власне виробництво, і створила умови, за яких приватний бізнес зміг швидко його розвивати.

AI як новий рівень технологічної залежності

Штучний інтелект робить дискусію складнішою. Якщо класична хмарна залежність стосується інфраструктури та даних, то AI дедалі більше входить безпосередньо в процеси прийняття рішень. Технологічне лідерство США, зокрема в галузі AI, є результатом десятиліть інвестицій та цілеспрямованої політики. Водночас надмірна концентрація ШІ-ресурсів у невеликої кількості глобальних компаній є небезпечною.

Тим більше, альтернатив у світі вистачає — поза найбільшими американськими хмарними платформами існує значна частина світового ринку та широкий перелік альтернативних технологій. Завдання України — не обов’язково винаходити кожен компонент самостійно, а отримувати доступ до сучасних технологій і будувати на їхній основі власні продукти та інфраструктуру.

Як приклад можна навести українську LLM Lapa, яку тестували на інфраструктурі De Novo. Мовна модель на цьому етапі має певні обмеження, але вона працює та розвивається. Власні моделі — не альтернатива всім глобальним AI-сервісам, а один із кроків для зменшення критичної залежності. Водночас, як підкреслює керівник, для України підвищення продуктивності за допомогою технологій є критично важливим: населення скорочується, а отже, економіці потрібно створювати більше доданої вартості меншою кількістю людей.

Але в критичних системах ціна помилки надто велика. Максим Агєєв ставить просте запитання: що станеться, якщо ШІ-агент, якому передали підтримку важливої державної системи, помилиться?

Поки компанія не має достатньо надійної відповіді, De Novo не готова замінювати такими системами перевірені операційні моделі навіть заради економії ресурсів. Цей підхід випливає з концепції Trusted Cloud, яку оператор використовує від початку роботи. Безпека, конфіденційність і надійність мають бути закладені в систему by design. Нові класи обладнання компанія також не поспішає впроваджувати одразу після появи: може чекати пів року або рік, доки технологія підтвердить свою стабільність.