Обчислювальний суверенітет та цифрова нерівність: як ШІ змінює правила гри

Системи штучного інтелекту нового покоління вимагають колосальних обчислювальних ресурсів. За оцінками OpenAI та DeepMind, потреба в потужностях подвоюється кожні 6-10 місяців. У такому середовищі контроль над ШІ-обчисленнями перетворюється на питання не лише наукового прогресу, а й національної безпеки, цифрової незалежності та політичної автономії.

У цьому контексті з’явився термін compute sovereignty — контроль над доступом до потужностей, необхідних для роботи ШІ. Проте тлумачення цього поняття ще не стало загальноприйнятим. Тому дослідники з Оксфорду (University of Oxford и Oxford Internet Institute) у своєму новому дослідженні (AI Compute Sovereignty: Infrastructure Control Across Territories, Cloud Providers, and Accelerators) пропонують трирівневу класифікацію такого суверенітету: територіальний, провайдерський і на рівні обладнання (GPU/TPU). При цьому в кожному випадку є свої нюанси, про які варто поговорити окремо. Крім того, дослідники відзначають стрімке зростання цифрової нерівності, що вже в найближчій перспективі може мати негативні наслідки для більшості країн.

Рівні контролю: де починається цифровий суверенітет

Перший рівень — розміщення ШІ-інфраструктури всередині країни. Згідно із сучасною логікою, прийнятою в західному світі, фізична присутність дата-центру на території держави автоматично підпорядковує його місцевому законодавству. Тобто країна, теоретично, має юрисдикцію над усією інфраструктурою і право регулювати її роботу, включаючи контроль над даними та обчислювальними процесами. Це розширює можливості регулювання і створює передумови для розвитку локального бізнесу. Найбільші гравці ринку пропонують свої рішення саме в цьому ключі: Microsoft Cloud for Sovereignty, AWS Digital Sovereignty Pledge тощо.

Проте на практиці фізична присутність дата-центру не гарантує реального контролю. Навіть за наявності відповідного законодавства держави часто не мають технічних інструментів для повноцінного аудиту або оперативного втручання. Територіальний суверенітет у такому разі стає радше переговорною позицією, ніж реальним важелем управління. До того ж наявність дата-центру в країні не означає, що ним користуватимуться місцеві розробники. Багато таких об’єктів обслуговують глобальні ланцюжки, а доступ до них для національних організацій може бути обмежений вартістю або політикою пріоритетного обслуговування міжнародних клієнтів.

Окрему роль відіграє політика стимулювання: деякі країни надають податкові пільги та доступ до дешевої електроенергії, щоб залучити хмарних провайдерів. Це створює локальні плюси, але також може загострювати конкуренцію за ресурси. Наприклад, Велика Британія в межах ініціативи AI Opportunities Act надає земельні ділянки та прискорені дозволи на будівництво дата-центрів.

У підсумку, територіальний суверенітет — це лише одна грань загальної архітектури контролю над обчисленнями. Його ефективність залежить від поєднання фізичного розміщення, правової бази та політичної волі до впровадження регулювання. Без узгодженої державної стратегії навіть наявність дата-центрів не дає країнам справжнього суверенітету в сфері ШІ.

Глобальна нерівність: хто в клубі обраних

Дослідження охоплює 225 хмарних регіонів, однак лише 132 з них мають ШІ-прискорювачі, і тільки 77 — придатні для навчання моделей. Ці потужності зосереджені в 33 країнах. Якщо ж говорити про держави, які мають реальні можливості для навчання великих ШІ-моделей (наприклад, прискорювачі NVIDIA A100 чи H100 або новіші), то список скорочується до 24 країн.

Найрозвиненішими є США (26 регіонів із ШІ), Китай (22), Німеччина (7), Сінгапур (6), Франція (5), Велика Британія (5), Канада (5), Японія (4), Італія (3). У Європі загальна кількість таких регіонів — 32 (в ЄС — 27). У Південній Америці лише Бразилія має два хмарні регіони з достатніми ШІ-ресурсами, а в Африці — тільки ПАР (4 регіони).

Понад 150 держав повністю виключені з карти хмарної ШІ-інфраструктури. Це означає, що переважна більшість країн не мають ані територіального, ані провайдерського, ані будь-якого рівня compute sovereignty. Така картина підкреслює формування нового технологічного поділу світу — між країнами з доступом до ШІ й без нього.

Наслідком такої нерівності стає переміщення ШІ-ініціатив, капіталу і талантів у ті регіони, де фізично розміщено обчислювальні потужності. Це впливає на можливість залучення інвестицій, проведення наукових досліджень і розробку інновацій у країнах, що розвиваються. Крім того, моделі ШІ, навчання яких відбувається переважно на даних із розвинених регіонів, можуть некоректно обробляти контексти з «невидимої» частини світу. Брак інфраструктури також зменшує спроможність національних регуляторів формувати політику в сфері ШІ. Без доступу до власних обчислень стає складно проводити незалежні оцінки, тестувати моделі та розробляти власні стандарти безпеки.

Гравці масштабу

У згаданому дослідженні розглянуто дев’ять найбільших публічних хмарних провайдерів: AWS, Microsoft, Google, Alibaba, Huawei, Tencent, а також європейські Exoscale, Hetzner та OVHcloud. Ці провайдери охоплюють приблизно 78% світового ринку публічної хмарної інфраструктури. При цьому гіперскейлери зі США та Китаю домінують на всіх континентах, за винятком окремих європейських країн, які намагаються розвивати локальних гравців.

NVIDIA контролює понад 90% ринку ШІ-ускорювачів — зокрема завдяки флагманським моделям H100, A100 та новішим рішенням, а також продуктам для інференсу. Решту частки глобального ринку GPU ділять між собою AMD, Intel, Huawei, Alibaba та вузькоспеціалізовані рішення на кшталт Google TPU, Tenstorrent, Cerebras Systems.

Згідно з даними на 2024 рік, із 132 регіонів, оснащених ШІ-акселераторами, переважна більшість використовують рішення NVIDIA. Акселератори Huawei (Ascend 310) та Alibaba (Hanguang 800) встановлені в шести регіонах — три в Китаї та по одному в Сінгапурі, ОАЕ та Франції.

Глобальна архітектура постачань також є вразливою: навіть NVIDIA залежить від TSMC — найбільшого у світі виробника мікросхем, розташованого на Тайвані. Понад 90% світового виробництва передових чипів зосереджене саме там, а критично важливе обладнання для екстремальної ультрафіолетової (EUV) літографії, без якого неможливо виготовляти чипи за передовими техпроцесами 5 нм, 3 нм і менше, узагалі виробляє лише одна компанія у світі — нідерландська ASML. Це створює точку потенційного геополітичного тиску на всю екосистему ШІ.

Цікаво, що самі гіперскейлери починають розробляти власні чипи для ШІ: Amazon — Trainium та Inferentia, Google — TPU v5e/v5p (Trillium), Microsoft — Maia 100. Проте ці рішення поки що мають обмежене застосування і не конкурують із флагманами NVIDIA у масштабах ринку. Для більшості країн наявність цих чипів не означає виходу з залежності.

Таким чином, попри появу нових гравців, compute sovereignty на рівні акселераторів, на переконання авторів дослідження, залишається ілюзією. Навіть найпотужніші хмари будуються навколо архітектури NVIDIA, і країни змушені або прийняти це як даність, або інвестувати в довгострокові ініціативи зі створення власних чипів — з непередбачуваним результатом.

Hedging чи aligning: вибір без повної незалежності

Концептуально compute sovereignty можна розглядати через призму стратегій вирівнювання (aligning) і диверсифікації (hedging). Згідно з доповіддю Оксфордського університету, 18 країн обрали шлях aligning — повного технологічного партнерства з однією країною, найчастіше зі США. Водночас 12 країн — зокрема Франція, Німеччина, Сінгапур і Південна Корея — дотримуються так званого підходу hedging, розміщуючи ШІ-інфраструктуру провайдерів із різних країн.

Яскравим прикладом стратегії aligning є Австралія, яка розмістила чотири хмарні регіони з ШІ виключно у американських провайдерів. Японія, Ізраїль, Італія та Нідерланди йдуть тим самим шляхом. У разі геополітичних збоїв або санкцій такі країни ризикують втратити ключовий доступ до обчислень.

Сінгапур демонструє збалансовану модель: три хмарні регіони — у китайських провайдерів і три — у американських. Це дає йому маневреність в умовах конфлікту між США та Китаєм, але також вимагає високої дипломатичної гнучкості. У Європі подібний шлях обрала Німеччина — у її семи хмарних регіонах задіяні як американські, так і європейські, а частково й китайські платформи. Особливий випадок — Австрія, де використовується виключно хмарна інфраструктура європейського провайдера Exoscale. Це єдина країна у вибірці, що повністю уникла залежності від американських і китайських гіперскейлерів. Проте відсутність достатніх потужностей для навчання великих моделей у майбутньому обмежує ефективність такої стратегії.

Таким чином, compute sovereignty на практиці — не бінарний вибір, а безперервний спектр стратегічних компромісів. Кожна країна балансує між ризиками залежності, надійністю постачання і економічною вигодою.

Дата-центри гіперскейлери — національний актив чи політичний тягар?

На перший погляд, будівництво дата-центрів здається привабливою інвестицією. Вони забезпечують зайнятість у сфері будівництва, формують податкову базу та локалізують цифрову інфраструктуру. Але реальність складніша. Як показують дослідження, після запуску дата-центр (йдеться виключно про об’єкти масштабу гіперскейлерів) потребує мінімум персоналу, а податкові надходження часто знижуються через пільги й субсидії.

У деяких регіонах будівництво величезних ЦОД викликає соціальні протести. У Нідерландах, наприклад, місцеві громади блокували проєкти Meta та Microsoft через надмірне споживання води й енергії. Один великий дата-центр може споживати стільки ж електроенергії, скільки десятки тисяч домогосподарств, і використовувати мільйони літрів води на рік для охолодження.

За даними CBRE, зростання потужностей європейських дата-центрів створює суттєвий тиск на локальні енергомережі та інфраструктуру. У Лондоні місцевій владі довелося тимчасово зупинити видачу дозволів на нове будівництво через дефіцит електричних потужностей. Деякі країни — особливо з прохолодним кліматом і доступом до дешевої відновлюваної енергії — можуть отримати економічні переваги. Але для інших — це шлях до поглиблення енергетичного й соціального конфлікту, оскільки вигоди від розміщення гігантських ЦОД часто отримують міжнародні корпорації, тоді як витрати несе місцеве населення.

Оптимальною альтернативою може стати наднаціональне розміщення центрів — як у випадку з EuroHPC та кластером LUMI у Фінляндії. Спільна власність і управління дозволяє країнам ділити як витрати, так і вигоди, забезпечуючи при цьому доступ до обчислювальних потужностей за єдиними правилами.

Обчислювальне обладнання: реалізм без ілюзій

Третій рівень compute sovereignty — контроль над ланцюгами постачання ШІ-акселераторів — залишається найскладнішим. Із 132 регіонів із ШІ-інфраструктурою лише шість використовують чипи неамериканського походження. За межами Китаю лише Франція, Сінгапур та ОАЕ застосовують альтернативні рішення. Усі інші залежать від NVIDIA.

У відповідь на це США посилили експортний контроль. Закон CHIPS Act 2022 забороняє постачання найсучасніших чипів NVIDIA (зокрема H100) до Китаю. Це ускладнює розвиток китайської ШІ-інфраструктури і водночас стимулює Пекін до розробки власних рішень, таких як Ascend 910C та Kunlun. ЄС, у свою чергу, реалізує загальноєвропейський проєкт з бюджетом 43 млрд євро. Мета — підвищити частку Європи у глобальному виробництві напівпровідників з менш ніж 10% до 20% до 2030 року.

Проте експерти вказують: навіть за таких інвестицій ЄС навряд чи наздожене США та Азію у виробництві передових ШІ-чипів. Таким чином, шлях до суверенітету на рівні обчислювального обладнання можливий лише через міжнародну кооперацію та вільний доступ до критично важливих компонентів. Без цього навіть найамбітніші національні стратегії ризикують залишитися на папері.

ШІ-обчислення стають новим фактором цифрового суверенітету. Хто контролює інфраструктуру — той формує майбутнє глобальної економіки, оборони й технологій. Але доступ до обчислень розподілений вкрай нерівномірно, а реальна незалежність доступна лише для обмеженого кола країн. Для всіх інших повний суверенітет є недосяжним, але можна управляти рівнем залежності — шляхом вибору партнерів, диверсифікації виробництва та ланцюгів постачання, регіонального співробітництва, розвитку власної інфраструктури. Реалізація compute sovereignty вимагає системної політики, технічної компетентності та стратегічної волі. Саме від цих факторів залежатиме, хто в майбутньому стане лідером нового технологічного укладу, а хто залишиться в статусі клієнта.